Є імена, які неможливо вимовляти без хвилювань

Є імена, що примушують серце стискатись від болю,

Переповнюють його гордістю за людину.

Серед імен, що завжди живуть, сяють нам у дорозі –

Є й ім'я нашого вчителя – героя Маркіяна Омеляновича Бурака!!!

Маркіян Омелянович Бурак. Той, хто безстрашно кинувся в крижану пастку, щоб врятувати життя дітей, і віддав за це своє життя... 

Маркіян Бурак народився 12 січня 1951 року у м. Івано-Франківську в сім'ї службовця. Після закінчення школи у 1967 році працював столяром меблевої фабрики ім. Богдана Хмельницького міста Івано-Франківська.

Думка про спорт не полишала його. Любов до дітей покликала у Львівський державний інститут фізкультури, куди вступив на педагогічний факультет в 1968 році.

Навчаючись у вузі, був членом збірної команди Львівської області з лижного двоборства. Неодноразово виступав за збірну команду спортивного товариства «Буревісник».

Здобувши у 1972 році спеціальність викладача фізкультури і спорту, з дипломом про вищу освіту приїхав за розподілом на Волинь.

Всього Маркіян Омелянович на педагогічній ниві пропрацював  25 років.

 Свою трудову діяльність розпочав в 1972 р. в Колківській середній школі, Маневицького району.

Із спогадів колківського колеги: "Вперше з Бураком Маркіяном Омеляновичем я познайомився в той час, коли проходив педагогічну практику в Колківській школі, 1972 року. Для мене зустріч зі спортсменом-лижником, двоборцем, була дуже позитивною. Адже на території Волині таких спортсменів не було. Я фактично вперше зустрівся з людиною, яка стрибала з трампліна. Усі завжди з захопленням слухали розповіді молодого педагога про спортивні баталії: стрибки з трампліна та гонки на 15 км. Крім того, Маркіян Омелянович був прекрасним тенісистом. Рівних в школі, на той час, йому не було. Безмежна закоханість у спорт, жадоба спортивних хвилювань, напруженості і зібраності – ось характерні грані його характеру.

Кожного року його вихованці були переможцями та призерами з лижних гонок та настільного тенісу."

Зі спогадів вчителя Лідії Олександрівни Остаплюк: "На початку сімдесятих років минулого століття після закінчення педінститутів до Колок на роботу приїхало декілька молодих спеціалістів. Утворився свій молодіжний колектив. Згодом до нас приєднався і молодий вчитель фізкультури – Маркіян Омелянович. Марко, як його всі називали. Хлопчина відразу припав усім до душі: добрий і щирий, відвертий і доброзичливий. Завжди перебував у гурті колег. Ніби і непримітний, невисокого зросту, худорлявий, ніколи не намагався особливо привернути до себе увагу, бо був надзвичайно скромним.

Завжди між людьми, привітний і усміхнений, однаково бажаний в компанії і хлопців, і дівчат, любив пожартувати, розказати якусь цікаву історію… Тож розуміємо, що так вчинити міг саме він. Не маючи своїх дітей, ціною власного життя врятував дітей чужих. Та й не чужих, бо вони теж йому були своїми. Ми пишаємося своїм товаришем. Благородний і чесний, щирий і відвертий, чуйний і безмежно добрий – таким ми його пам’ятаємо і будемо пам’ятати завжди."

З 1974 по 1980 рік працює вчителем фізичного виховання Суської середньої школи Ківерцівського району.

Зі спогадів вихователя групи продовженого дня Зінов’євої Ніни Андріївни: "З Маркіяном Омеляновичем мені довелося працювати з 1978 року.Найбільше запам’яталися його взаємини з учнями, які любили і поважали Марка за доброту та взаєморозуміння. Між собою вчителі та учні називали його „Марек”. Діти завжди юрмились біля нього, чекаючи, коли вчитель поведе їх у лижний крос. А їх він організовував дуже часто.

В Суську він жив на квартирі у місцевої вчительки Лис Наталії Петрівни. Але оскільки був дуже скромним і невибагливим, то більшу частину свого холостяцького життя проводив на роботі, віддаючи себе своїм учням”.

З 1976 по 1977 рік служив в лавах радянської армії.

З 1980 по 1984 рік – вчитель фізичного виховання Ківерцівської  середньої школи № 4. 

Маркіян Бурак приїхав на Волинь, щоб допомогти своїй бабусі, яка вже не справлялась з господарством, та у місто до внуків переїжджати не хотіла. І він, надаючи їй допомогу, так і провів молодість разом з бабусею. Сусідські дітлахи любили піти разом з вчителем у ліс по гриби. Ввечері заходили дорослі, пограти у шашки та шахмати, до яких Марко був небайдужим.  

Жінки дивувались його кулінарним здібностям, детально записуючи рецепти: від фаршированої риби до кремового торта. Милував око розкішний квітник з кращими трояндами та тюльпанами.

Незважаючи на те, що виріс у місті, вмів робити будь – яку роботу, в тому числі й сільську. Треба щось зробити чи допомогти – не було проблем. Безвідмовно допомагав усім – косив, орав, будував. Через те, мабуть, і мав багато друзів.

Найближчим другом був – Степан Євдокимович Куц, сусід з будинку навпроти. Він згадує, що вони з Марком були як брати. Хто потребував допомоги – всі йшли до Марка. Він був Людиною з великої літери, його призначенням на землі, мабуть, було робити людям лише тільки добро. Він ніколи не впадав у відчай. Його багатьом не вистачає.

В нашу школу, яка тоді носила назву Муравищенська восьмирічна загальноосвітня трудова політехнічна школа, Маркіян Омелянович прийшов 1 лютого 1984 року і пропрацював тут найдовше, 14 років.  

В селі найближчими друзями була вчительська родина Герасим’юків.

Зі спогадів Олександра Сергійовича: "Маркіян Омелянович був беручкий до роботи. Прийшовши працювати у школу, став облаштовувати спортивний майданчик, кабінет фізкультури, щоб було де зберігати спортивний інвентар. Це при ньому було закуплено до 30 пар лиж, палатки, мати для туристичних походів. У школі була пневматична зброя, шахи, шашки; стали органіовувати змагання. Він поринув у роботу з ентузіазмом. Допізна засиджувався у школі, щось фарбував, малював. А наступного дня разом із вчителем праці і старшокласниками конструювали новий спортивний інвентар. Вчителем він був творчим. А скільки довгих зимових вечорів просиджували над шашками! Грали всі. Я навіть кілька разів у нього вигравав, хоча грати мене навчив саме він. Які проводили чудові військово-спортивні ігри, піонерські вогнища, конкурси пісні і строю, вечори відпочинку з елементами спортивних змагань...

Будинок Маркіяна Омеляновича слугував для багатьох як місце,де можна було посидіти, відпочити, почекати, навіть переночувати. Це свідчить про відкриту душу вчителя.

 Був і хорошим квітникарем, дуже любив працювати на городі. Біля будинку у нього не було вільного клаптика землі." 

Але єдиною втіхою і розрадою для нього була школа, до якої діставався із Ківерець стареньким мотоциклом, в останні роки – велосипедом, а в засніжену зиму – на лижах, коли не ходили автобуси і по півроку не платили заробітної плати. Педагоги його поважали, діти любили...

Зі спогадів колеги, вчителя біології та хімії, Охрімчук Катерини Сафонівни:

"Маркіян Омелянович був надзвичайно порядною, гарною людиною. Мені здається, він ніколи нікого не образив. В колективі був своїм, з ним можна було поговорити на будь–яку тему. Завжди вислухає, підтримає, порадить..."

Мав ґрунтовну фахову підготовку. Був учасником обласних учительських  туристичних зльотів, районних змагань. Випускники школи і досі з захопленням згадують лижні прогулянки з Маркіяном Омеляновичем. Він був надзвичайно скромним, чуйним до чужого горя, щирим, працелюбним та доброзичливим. Школа була для нього другою рідною домівкою. 

Трагічна дата,16 лютого 1998 року, назавжди залишиться в нашій пам'яті.

 В цей страшний, злощасний понеділок Маркіян Омелянович після тижневої хвороби вийшов на роботу, хоча лікарі та знайомі не радили цього робити, бо ще не зовсім одужав.

Зі спогадів кухаря школи Ришкевич Ольги Аркадіївни:  "Вчитель у цей день мав перші два уроки у п’ятому та дев’ятому класах. Потім у нього було „вікно” і він прийшов в їдальню поговорити зі мною. І ні з того ні з сього став розповідати мені про себе. Про те, як став вчителем, про свій город, про те, що сусід попросив допомогти по господарству. Потім продзвенів дзвінок на велику перерву і він пішов в учительську."

Ледве почалася велика перерва, четверо учнів (два – з п'ятого класу і два – з дев'ятого) вирішили піти до водойми, яка знаходиться неподалік від школи, покататись на ковзанці. 

За матеріалами спецрозслідування: «За територією школи, поблизу розміщені городні ділянки загальною площею 4 га та дві водойми. Одна, розміром 20×30 м., на відстані 50 м, а друга – розміром 20×50 м – на відстані 350 м від огорожі. Власником даних водойм є Сокиричівська сільська рада. Дані водойми були збудовані в 1951 році і використовувались, як пожежні.

На день настання нещасного випадку вони не були обладнані огорожею і попереджувальними знаками... На водоймі, ... після нещасного випадку, було виявлено поламаний лід, товщиною від 2 до 4 см... Глибина водойми біля берега становить 100 – 120 см, на середині – близько 2 метрів. Температура повітря ззовні становила 10°С тепла».

Дмитро Ришкевич провалився на відстані 10-12 метрів від берега. В перші хвилини, опинившись у воді, Дмитро кликав на допомогу і намагався самостійно вибратись із води. Він хапався руками за тонку кригу, але та обламувалась, не витримуючи його ваги.

В цей час Попов Руслан забіг зі сторони пологого берега, по-пластунськи почав повзти по льоду до Дмитра. Та, коли до нього залишалося не більше метра, крига знову тріснула. У воді було вже двоє хлопчиків.

Тим часом діти почали кликати на допомогу. Крик про те, що топляться діти, приголомшив усіх. Зі школи прибігли дорослі. Першим прибіг на допомогу вчитель фізичної культури Бурак Маркіян Омелянович. Він, не роздумуючи, скочив у крижану воду. Вчитель праці Романюк Олександр Йосипович побіг за мотузкою та драбиною. Інші вчителі теж намагалися допомогти. У ставку разом з вчителем було вже четверо дітей. Крім Попова Руслана, на допомогу у воду стрибнули ще Соха Василь і Радчук Володимир. В холодній воді у хлопчиків вже німіли руки та ноги, брали судоми. Маркіян Омелянович не знав кого рятувати. Спочатку він витягнув з води і поклав на лід Діму, але той знов скотився у воду. Маркіян Омелянович підхопив Радчука і допоміг вхопитися за кинуту із берега мотузку, а сам знову пірнув за Дмитром. Руслан та Василь теж, схопившись за мотузку, вибрались на берег. 

На цей час прибігла вчителька Ніща Людмила Іванівна, голова профкому школи, яка по дорозі висмикнула якусь палицю. Зайшовши, на скільки це було можливо у воду, намагалася допомогти, хоча не вміла плавати. З ії слів,  вчитель в цей час винирнув ще раз і хотів якось виштовхнути хлопчика, дотягнутися до простягнутої палиці, але не вистачило сил – обоє раптом пішли під лід. В цей час принесли драбину, та було вже пізно. Більше на поверхні води вони не з'явилися. Останні хвилини життя вчителя бачили всі, хто був на березі.

Чому трапилося саме так, тепер точно уже ніхто не знає. Ще деякий час всі чекали, що він ось-ось з'явиться з хлопчиком на поверхні, але дива так і не сталося. Холодна вода зробила свою чорну справу: забрала в свої обійми і вчителя, і учня. Якби не він, то школа, можливо, не дорахувала б ще кількох своїх вихованців.

Їх поховали поряд, вчителя фізичної культури Маркіяна Бурака та п'ятикласника Дмитра Ришкевича...

Людей різного віку, різного життєвого досвіду, яким судилося долею піти від нас разом...

Вічно живими, енергійними, веселими, добрими залишаться вони в нашій пам'яті. Ми завжди будемо пам'ятати про цей надзвичайний вчинок простого вчителя фізичного виховання.

Йому тільки виповнилося 47, він був сільським інтелігентом, якого всі любили і саме за його хороші вчинки.

Жахливий лютневий понеділок 1998 року кожного разу 16 лютого змушує вчителів, учнів школи, жителів села згадувати страшні події. Боляче і важко усвідомлювати, що вже минуло шістнадцять років з того часу, коли немає з нами вчителя фізичної культури Маркіяна Омеляновича Бурака.

Маркіян Омелянович Бурак став лауреатом акції «Герой нашого часу», що проводилась редакцією всеукраїнської газети «ФАКТИ».

Із рішення Ківерцівської міської ради Волинської області двадцять третього скликання від 10.06.98. №2/8: «Розглянувши заяву жителів провулку Кузнецова та клопотання відділу освіти Ківерцівської районної держадміністрації №148 від 23. 02. 98р., керуючись ст. 37/п.1 Закону України „Про місцеве самоврядування ”, про перейменування вулиці, міська рада вирішила: Перейменувати назву вулиці Провулок Кузнецова на вулицю імені М.Бурака». 

Світлий образ Маркіяна Бурака не згасає з роками, а нестерпний біль втрати не полишає серця тих, хто знав цю добродушну людину. 

12 січня 2021 року, Маркіяну Омеляновичу виповнилося б 70 років. Він міг би бути на заслуженому відпочинку. Та не судилося… 

Любов учителя не зна кінця ні краю,

Не рветься ні на мить гаряча нить,

Любов учителя ніколи не вмирає,

Вона у серці учнів пломенить.